Ольга Довга Спеціально для 08 листопада 09:28 2127
“До війни я був механіком, займався ремонтом вантажних автомобілів. Я ніколи не служив. Тож військова справа для мене була чимось чужим і незвіданим. Однак, 24-те лютого стало переломним моментом у моєму житті. Я зрозумів, що не можу сидіти вдома. Я – чоловік, і мій обов’язок – захищати країну, а разом з нею і найдорожче – свою сім’ю”, – розповідає наш земляк Сергій, що нині боронить Україну на Херсонському напрямку.
У перші дні повномасштабного наступу Сергій разом зі своїм другом та колегою пішли до військкомату і записалися у добровольці. Звичайно ж, таке рішення шокувало родину.
– Ми довго відмовляли його, – ділиться донька Поліна, – адже наш тато ніколи не був пов’язаний з армією. Він – найдобріша людина серед усіх, кого знаю, і мені важко було уявити його в ролі військового. На очі наверталися сльози від страху і переживань. Однак він стояв на своєму, мотивуючи, що якщо він не піде, йому буде соромно перед своїми дітьми.
Тепер у нього дві родини: одна вдома, друга – побратими
– На фронт я потрапив не одразу. Спершу пройшов початкову підготовку в Україні, потім відправили на додаткове двотижневе навчання за кордон. Там показали основи роботи з новітньою технікою та зброєю, що постачають нам іноземні партнери. І лише після цього розподілили до 406-ї окремої артилерійської бригади, яка захищає нашу країну на Херсонському напрямку.
Ось вже більше 3-х місяців Сергій – водій броньованої машини, що перевозить гаубицю M777. Він пишається бути частиною міцної і злагодженої команди, яку навіть Президент у своїй промові назвав “богами війни”.
– Найважче було звикнути до безперервних вибухів, життя у постійному стресі. Тут немає поняття “тиша” і “спокійний сон”, завжди маєш бути напоготові. Ще одна перешкода – це робота у повній темряві. Я водій, і навіть під час нічної поїздки не вмикаю світло, адже ворог одразу побачить. Очі на лоб вилазять поки знайдеш польову дорогу і дістанешся до місця призначення.
А от військовий побут, на думку Сергія, то дрібниці. Справжні чоловіки все витримають: для них відсутність світла і тепла не проблема. Головне, що є Starlink – система, яка не лише полегшує виконання бойових завдань, а й дозволяє підтримувати зв’язок з родиною. Хоча, як зазначає військовий, у нього їх тепер дві: одна чекає вдома, а інша – на фронті.
– За три місяці ми всі стали рідними, нас об’єднала спільна мета, і щодня кожен з нас робить все, аби скоріше її досягти. Навіть кухня в нашій бригаді виїжджає на бойові позиції і готує під обстрілами. Ми працюємо як єдиний організм, і обов’язково здобудемо цю Перемогу!
“Щасливий шнурочок”, що допоміг викрити орків
Фронт – це місце, яке одночасно хочеться стерти з пам’яті і запам’ятати назавжди. Адже з одного боку це невимовний біль, страх і щоденні випробування, а з іншого – справжні друзі, щирі емоції і спільні маленькі перемоги.
– Пам’ятаю, як вночі ми їхали виконувати чергове бойове завдання, – згадує Сергій, – і випадково загубили спеціальний шнурок, яким смикають гармату. А це дуже важлива річ, адже без нього ми не можемо стріляти. Звісно, хлопці повискакували, почали шукати на землі з ліхтариками. Шнурок вони швидко віднайшли, а крім нього ще й телефон одного з орків. Увімкнули його, а там стільки корисної інформації: фото локацій, місцезнаходження російських баз. Ото ми їм привезли тоді подаруночків. І ще довго потім згадували той “щасливий шнурочок”.
Одна з головних відмінностей між українською та російською армією – це те, що ЗСУ ніколи не стріляють по мирним мешканцям, лише по військовим цілям. А от оркам неважливо, чи вони влучать в мирне населення, чи просто в поле. Наші тут стоять за своє, ворог — прийшов вкрасти, забрати собі чуже.
– Ми ніколи не пробачимо їм зруйновані долі, загиблих та покалічених дітей і жінок. У нас з’явилася традиція щоразу перед запуском снарядів підписувати їх: “За Сергіївку”, “За Вінницю”, “За Бучу” тощо. Кожна ціль, яку ми уражаємо, приносить нам такі емоції, що я просто не зможу передати. Всі хлопці кричать, радіють, скачуть мов діти. Адже ми розуміємо, що кожна така ціль – це наш крок до Перемоги, це врятоване здоров’я і життя наших людей.
Я не хочу, щоб страждали наші діти
– На початку вересня я став свідком картини, яка мене дуже сильно вразила. Ми готували наступ. І якраз проїжджали через село. Стоїть такий гул, довкола танки, броньовані машини, Хаймерси. А поряд біля якогось двору маленька гойдалка, і там катається дитина. Вона заслуговує на щасливе дитинство, а натомість бачить війну. За що? За те, що сусідня країна вирішила собі перекроїти карту в своїх інтересах? Немає цілі, яка виправдовує те, що вони натворили на нашій землі.
Тож коли мене й досі, каже чоловік, псевдо-друзі запитують: “А чому ти туди пішов? Тобі що, повістка прийшла?”, він відповідає: я не хочу, аби мої діти так жили.
На жаль, не всі представники сильної статі розділяють таку позицію, каже військовий. Хтось шукає шляхи, як незаконно виїхати з країни, хтось затаївся вдома і сподівається, що його це не торкнеться. Однак, Сергій переконаний, що справжні чоловіки – ті, хто зараз на фронті. Вони не тікають від повістки, а самі приходять до військкомату і добровільно стають на захист країни. Йому повістку виписала власна совість.
Загрузка ...
