Через відсутність сучасного спорткомплексу проблематика спортивних споруд в Одесі має доволі давню і сумну історію і більш за все страждають від цього, напевно, стрибки на батуті – вид спорту, який має спеціальні вимоги – висоту стелі. Напевно, через це і страждають…
ВІД АВТОРА. ЩО МАЄМО НА СЬОГОДНІ
Нова локація стрибків на батуті – ще одне складське приміщення, у відновлення якого вже вкладене не один десяток тисяч гривень, де вже встановлене обладнання і де можна проводити тренувальний процес. Але є серйозні проблеми: з дахом (він тече), з опаленням (його немає). На даному етапі ці проблеми не вирішені, і це ставить під питання тренувальний процес і відповідно розвиток виду спорту як такого.
В найхолодніші дні температура падає нижче нуля – до мінус чотирьох-п’яти градусів, тому батутисти в основному тренуються в КДЮСШ №1, де займаються фізпідготовкою. У «новий зал» заходять іноді пострибати, максимум на годину, щоб як мінімум не втрачати, так би мовити, відчуття часу в повітрі, не говорячи вже про технічні навички…
Така ситуація на кінець січня 2026-го року.
А як було б чудово побудувати в Одесі спорткомплекс для неігрових видів спорту, щоб представники гімнастичних видів спорту мали свій дім (спортивна гімнастика – це ще одна біль). Принаймні такий проєкт був. Дивно, що він народився на новорічні свята 2022-го, начебто раніше потреби не було… І не було б потреби робити такий матеріал, але треба…
ПРЕДИСТОРІЯ
З 2008-го року стрибки на батуті міняли локацію, якщо не помиляюся, чотири рази: СК «Олімпієць», спорткомплекс харчової академії, спорткомплекс СКА (гімнастичний зал на Пироговській), зал СК «Істок/ Тріумф» (на Вільямса, 86), зал на Люстдорфській дорозі, 96а, причому дві останні локації не є спорткомплексами, це складські приміщенні, які були переобладнані для потреб спортсменів. В таких умовах спортсмени, а стрибки на батуті в Одесі розвиваються тільки в КДЮСШ №1, з 2007-го року постійно беруть участь у великих змаганнях – чемпіонатах світу і Європи (серед дорослих і юніорів). Також є в активі участь в І Юнацьких олімпійських іграх (Діана Ключник в 2010-му)…
Про останню зміну локації, яка відбулася наприкінці осені, ми поспілкувалися з директоркою КДЮСШ №1, майстром спорту України зі стрибків на батуті, тренеркою Лілією ЗАКОЛОДЯЖНОЮ (в дівоцтві – СІЛЮТИНОЮ), котра, як ви розумієте, знає проблематику цього вид спорту краще всіх в нашому місті, як керівниця, як тренерка, як спортсменка. Звісно, розмовляли не тільки про матеріально-технічну базу стрибків на батуті, а про його олімпійські перспективи. Оскільки саме Олімпійські ігри були провідною зіркою для батька Лілії заслуженого тренера України Віктора СІЛЮТИНА, такими вони стали для ії матері Регіни БРАІЛОВОЇ, яка упродовж восьми років очолювала збірну України і, звісно, самої директорки КДЮСШ №1, яка продовжує робити все, щоб в Одесі нарешті з’явився олімпієць у стрибках на батуті.
ПЕРЕЇЗД №5
– Лілію, розкажіть, будь ласка, чому стрибки на батуті були змушені залишити локацію на Люстдорфській дорозі, 96?
– Ми до цієї зали потрапили у 2018 році, але приміщення перебуває у приватній власності, і власник вирішив достроково перервати договір у своїх власних цілях та інтересах. Він має свій бізнес-проєкт, який вирішив реалізувати. Тому нам сказали, що потрібно з’їхати. І ми за два тижні розпочали переїзд, почали шукати приміщення, збирати речі.
– Зал був в оренді?
– Так, я як президент федерації стрибків на батуті Одеської області на своє ім’я орендувала це приміщення. Оскільки інших приміщень, шкільних, зі високою стелею, де можна поставити стаціонарне обладнання, на жаль, нам не виділили.
– Скільки там була висота?
– 12 метрів. Така ж була і в залі, який базувався на вулиці Вільямса. Зараз ми приїжджаємо в приміщення, де висота дев’ять з половиною метрів у найвищу точку.
– Хто сплачував за оренду залу на Люстдорфській дорозі? Одеська міськрада?
– Ні. Оренда сплачувалася за рахунок фінансової допомоги батьків наших учнів. А також за рахунок того, що ми проводили якісь заходи. Одеська міськрада нам допомогла лише в 2025-му році. Нам були виділені програмні гроші, які йшли на погашення ВЕР.
– Що таке ВЕР?
– ВЕР – це експлуатаційні витрати: опалення і світло. Це суттєва сума, яка нам дуже допомогла, як це з’ясувалося, наприкінці року, щоб ми могли акумулювати кошти на переїзд. В залі було електричне опалення, а тариф був промисловий. Суми виходили дуже великі.
– Промисловий тариф це означає дорого?
– Не просто дорого, дуже дорого.
– На моїх очах, якщо не помиляюся, відбулося чотири переїзди. Наскільки важко зараз було перевозити? Скільки всього обладнання? Скільки зайняло місця, часу, ваги тощо?
– Це дуже тяжко. Я, коли спочатку подивилася на цей весь об’єм, думала, що не впораємося. Але, як у нас, часто буває: очі бояться, руки роблять.
Розраховували на три машини, вийшло дев’ять п’ятитонних машин (!!!). За рахунок того, що ми маємо стаціонарне важке обладнання – батути, акробатичні килими, суддівські помости, шведські стінки.
В залі на Люстдорфській, 96а багато років проводилися всеукраїнські змагання, зокрема чемпіонат і Кубок України
– Ви зміцнилися матеріально порівняно з попереднім залом, я так розумію?
– Так, зміцнилися. Ми намагалися розвиватись. Наша федерація не стояла на місці, незважаючи на всі складнощі. Ми придбали багато обладнання, яке допомагає нам розвивати та залучати діток до нас. Була куплена цього року акробатична доріжка надувна, куплено мати, лонжі. А це все, звичайно, займає місце. Дуже багато. Все це дуже важке. У тоннах я тобі, звісно, не скажу. Завдяки нашим співробітникам, батькам вдалося це перевезти.
– Скільки це зайняло? Демонтаж три тижні, поки ми це все збирали, а перевозили ми це три дні. Не поспіль, але три дні це зайняло. Перевезти ми перевезли, а тепер забрати… Це ще один новий квест. Тривалістю, мабуть, буде місяць, я не знаю.
– Наскільки важко було знайти приміщення, якщо брати вимоги до висоти зокрема?
– Дуже важко знайти приміщення. Чому? Тому що вимоги зі стелею. Зали в місті є, це переважно зали загальноосвітніх шкіл та вишів, і скрізь відбувається навчальний процес. І тому стаціонарно ніхто не хоче надавати нам такі приміщення.
Тому знову приміщення ми знаходили через ріелтора, який бере 50% місячної оренди за вартість своїх послуг. Суми баснословні і це, знову ж таки, лягає на плечі наших батьків – ми їм дуже вдячні за розуміння і підтримку, і особисто працівників, з особистого бюджету, так скажемо.
НОВА ЛОКАЦІЯ. ЯК ЖИТИ ДАЛІ
– Чи можна казати, скільки коштує оренда такого приміщення?
– Я, напевно, не називатиму конкретну суму, тому що зазвичай у договорі прописана як комерційна таємниця. Я назву просто порядок цифр. Для забезпечення діяльності такого залу потрібно на місяць щонайменше 200 тисяч гривень з урахуванням комунальних витрат, оренди та якихось непередбачених витрат, які бувають для забезпечення діяльності.
– Це дорожче, ніж попередня зала?
– Це дорожче за рахунок того, що тут більше площа. Тут більше площа під саме стрибки на батуті. Там ще з нами було відділення художньої гімнастики. Тоді ми ділили суму на трьох – акробатику, стрибки на батуті і художню гімнастику. Художня гімнастика залишилася в іншому приміщенні. Тут дорожче сама оренда залу.
– Які вимоги були до приміщення, окрім висоти?
– Ми хотіли, звісно, інший район, ніж цей, що знайшли, але знайшли лише цей район (Молдаванка). Вимоги – більш-менш безпечне місце, але зараз, на жаль, у наших умовах, безпечних місць практично немає. Такі вимоги. Але, чесно кажучи, ми навіть не мали вибору. Це було єдине приміщення, яке ми змогли знайти.
Отже, ми знайшли те приміщення, яке знайшли, воно єдине, воно не відповідає вимогам спортивного залу, оскільки це складське приміщення, і ми потребує переобладнання, чим ми і займаємося вже третій місяць.
– Що являло собою це приміщення?
– Чотири стіни, дах, який протикає і дірчасті ворота. Тож вирівнюємо підлогу, робимо дах, міняємо, утеплюємо ворота, заводимо туди каналізацію, воду, робимо приміщення під роздягальні, пофарбували стіни для того, щоб весь цей пил, прибрати. Проводимо світло та встановлюємо наше обладнання.
– Яка площа нового залу?
– 740 «квадратів».
– Тобто набагато більше, так, ніж у попередній локації?
– Там загальна площа була 1100, з них 500, через фіранку, було у художньої гімнастики, тож тут на нас одних трохи більша площа.
– Ця площа передбачає проведення змагань, зборів, як це робилося на попередній локації?
– Так, саме за цим критерієм і вибиралося приміщення: щоб можна було проводити змагання всеукраїнського масштабу зі стрибків на батуті та обласні змагання зі спортивної акробатики. Ну, до речі, чемпіонат України зі спортивної акробатики теж можна буде проводити, бо буде стаціонарний килим, який відповідає нормам – обирали з цією метою.
– У принципі, проведення зборів та змагань – це теж гарна допомога для оплати оренди, я так розумію?
– Це велика допомога, так. У будь-якому разі вона нам допомагає, звісно. Тим більше це приміщення більше, ми можемо не переривати наш тренувальний процес, щоб малюки продовжували тренуватися. У нас тепер є зонування, так скажемо, окремо стоятимуть батути для груп набору, тобто для маленьких діток і, окремо, два батути для проведення зборів, змагань, підготовки спортсменів на чемпіонати України, світу та Європи.
– Я так розумію, доводиться з головою вникати в господарські питання…
– Доводиться вникати, не вперше вже, але зараз у зв’язку з відсутністю, лідера-чоловіка в нашому виді спорту, доводиться займатися всім будівництвом, заглиблюватися, з чого краще робити, які будматеріали, що дешевше, оптимальніше, тепліше, плюс електрика. Доводиться вивчати.
– Раніше цим займався Віктор Палич, так?
– Так, раніше тато займався більшою мірою, тому що все-таки він чоловік і розуміє в цьому. Але все одно у нашому колективі є такі тренери, наприклад, як Іван Кучеренко, який надає дуже велику допомогу. Дуже господарська людина. Не те, що просто тренер, він займається повністю всією господарською частиною, він нам допомагає у всьому.
Взагалі, велика подяка нашому колективу, який розуміє весь обсяг роботи та розуміє, що без них сам не впораємося. Тобто це тільки за рахунок того, що в нас такий дружний колектив, який працює багато років разом. Тому й не опускаються руки, підіймається бойовий дух, скажемо так.
Заслужений тренер України Регіна БРАІЛОВА
– Яке обладнання матиме школа?
– Два батути будуть для проведення змагань. Шість батутів для груп набору.
– Вони відрізняються?
– Так, груп набору достатньо використовуються – так звані «ленінградські» і старі євротрампівські батути. З більш нового обладнання – те, що нам надала всеукраїнська федерація. Звісно, періодично оновлюємо сітки та пружини на всіх батутах. Тобто в розпорядженні є ще обладнання, випущене ще у 90-х роках. По можливості, оновлюємо.
– На яких ви ще стрибали, так?
– Так, це ще те обладнання, на якому я тренувалася. Мене батьки водили в зал, трохи не з народження, з кінця 1980-х. Активний шлях спортсменки. Але мій шлях у стрибках на батуті розпочався у 1992-го році.
Крім того, маємо ще акробатичний килим, а також шведські стіни, лонжі. Ще хочемо зробити підвіси для повітряної гімнастики. Ну і, зрозуміло, маємо, підручний матеріал, скакалки тощо. Але глобально – це акробатичний килим та батути.
– Нова зала, нова локація. За рахунок чого платитиметься оренда?
– Управління фізкультури і спорту Одеської міськради звісно, допомагає із зарплатнею тренерам КДЮСШ №1 – єдиною в Одесі, яка розвиває стрибки на батуті.
Але, на жаль, з оплатою оренди приміщення міськрада допомогти поки не може… Принаймні, нам поки що не вдається організувати таку допомогу, у зв’язку з тими труднощами, які я промовляла: це висота та стаціонарне знаходження обладнання. З орендою міськрада також не може нам оплачувати, тому що нам доводиться орендувати це у приватної власності. Тому все це лягає на мої плечі, на плечі батьків дітей, які займаються цим видом спорту.
І ще одна проблема. У зв’язку із переїздом і кардинальною зміною локації, 70% учнів перестали ходити до нас. І нам зараз потрібно набирати абсолютно нових людей.
Тож базу дітей, яку ми напрацьовували роками, на жаль, зараз втрачаємо. Залишаються тільки ті, які займалися там багато років і досягли певних результатів. І для них це вже спосіб життя і ставлять певні цілі в спорті.
Але це невелика кількість дітей. І переважно, як завжди, ці дітки перебувають у тих соціальних верствах населення, не готових, скажімо, допомагати і фінансово брати участь у житті федерації. Тому зараз стоїть дуже велике завдання набрати нових дітей, зацікавити їх, прищепити їм любов до нашого виду спорту та бажання спільно якось це все розвивати.
СПОРТИВНІ УСПІХИ
– Якраз плавно перейшли безпосередньо до спорту. Якими успіхами можуть похвалитися стрибки на батуті за сім років, які ви провели у попередньому залі? Останні два олімпійські цикли, виходить?
– Наші провідні дівчатка – Соня Аларова і Вероніка П’ятакова, їм лише по 19 років, і вони лише з минулого року перейшли у дорослу вікову категорію. Стрибки на батуті – це пізній вид спорту. Там можна виступати і в 30, і в 36, і в 40 років. Загалом, достатньо потрібно мати на початку базу кількості годин, років, напрацьованих у цьому виді спорту. Налітати, як льотчики, ці часи у повітрі.
2019-й рік. Зал на Люстдорфській, 96а. Напевно найзірковіший склад збірної Одеської області зі стрибків на батуті
– Це реально, так? Це ж не жарт, правильно?
– Так, це не жарт. Так влаштований наш організм, так влаштований мозок, бо стрибки на батуті – це складнокоординаційний вид спорту. Для того, щоб здобути, закріпити ці навички та освоїти дуже складні технічні стрибки, потрібно витратити дуже багато років. І наші дівчата, попри все, це зробили.
Лідери одеської команди – Соня Аларова, яка з чотирнадцяти років, досить у юному віці почала вигравати і чемпіонат і Кубок України, Вероніка П’ятакова, яка минулого року виграла дорослий чемпіонат України. Взагалі, дівчатка практично щорічно виграють чемпіонати України у команді та у синхронних стрибках. Зараз додався такий вид у стрибках на батуті, як змішані синхронні стрибки. І Соня минулого року разом із Андрієм Соколовим з Києва завоювала золоту медаль.
2024-й рік. Софія АЛАРОВА і Вероніка П’ЯТАКОВА — серед фіналістів чемпіонату Європи у синхронних стрибках (9-а і 10-а зліва)
Минулого року дівчата посіли четверте місце в синхроні на етапі Кубку Світу, у 2024-му вийшли у фінал чемпіонату Європи відразу в двох видах – стали четвертими в команді і шостими в синхроні. Минулого року дівчатка брали участь у всіх Кубках світу, у чемпіонаті світу.
На жаль, поки що ми ще не підіймалися на п’єдестали чемпіонатів світу і Європи, але ми цього прагнемо. Головне, що ми беремо участь, заявляємо про себе, нас уже бачать. У 2026-му році нас чекає чемпіонат Європи та чемпіонат Світу. Звичайно, щороку ми розраховуємо на те, що ми вже потраплятимемо до півфіналу, фіналу та боротимемося за призові місця і в особистому заліку. Але конкуренція на таких змаганнях з кожним роком тільки зростає: технічне виконання, складність стрибків.
– Ще зростає?
– Так. Дуже багато талановитих дітей у всьому світі, хто займається стрибками на батуті, тож конкуренція велика. Але в наших умовах, оскільки холодно, оскільки проблеми з освітленням – не можемо давати навантаження дітям.
Ми щосили намагаємося підтримувати той рівень, який у нас був раніше і покращувати його. Але стикаємося з тими питаннями, які ми щодня вирішуємо, з переїздом, наприклад. Ми вже втратили півтора місяці зараз, і це ще не кінець. Зараз, дітки не можуть сповна, чи, взагалі, не можуть тренуватися безпосередньо в батуті, тільки загально-фізична підготовка в домашніх умовах.
Навіть тиждень перерви впливає на форму, а ту вже півтори місяці. Намагатимемося якнайшвидше увійти в режим.
ОЛІМПІЙСЬКІ ІГРИ
– Ми всі мріємо про олімпійця у стрибках на батуті. Які складові необхідні для до того, щоб виховати олімпійця?
– Головна складова – щоденні тренування. Бажано двічі на день. Для цього потрібні умови. Без приміщення нема про що говорити.
Далі обладнання. Важливо, на якому обладнанні і в яких умовах ти тренуєшся. Має бути тепло, світло і сухо, тобто елементарні якісь речі, які мають бути. Також важливо, хто тебе тренує. Слава Богу, у нас є заслужений тренер України Регіна Браілова – спеціаліст з великим досвідом, яка підготувала плеяду спортсменів високого рівня.
Ще одна важлива складова – харчування. Всі ми знаємо, які зараз ціни на продукти, які можливості у сімей. Тобто бажано мати додаткову вітамінізацію і таке інше.
Також потрібен психолог, особливо під час війни – це дуже впливає. Одного разу, коли їхали з чемпіонату світу, наші спортсмені мало не потрапили під обстріли. Такі події дуже впливає на психологічний стан.
Наші діти налякані. Коли вони приїжджають на змагання у якійсь великій залі, лунають якісь незвичні звуки, і вони на це реагують. Тому дуже важлива наявність психолога. Дуже важливий знову ж таки масажист, бо це все фіксується в тілі. Будь-який страх, переляк, дискомфорт, якесь навантаження в університеті, вдома, з друзями. Це однаково діти, і вони проходять підлітковий період. Все це залишається на рівні тіла, з цим теж потрібно постійно працювати.
Знову ж таки, фінансово не кожна сім’я собі може дозволити регулярно проводити дитині якісь масажі.
Одна зі складових, безумовно, особисті якості спортсмена. Важливо, з якою метою приходить цей вихованець, з яким бажанням. Для того, щоб показати якийсь результат у виді спорту, має бути висока масовість. Комусь бути чемпіоном, комусь – займатися для здоров’я, для загального розвитку.
Забезпечити в наших умовах масовість спорту – дуже непроста задача. Тут вже, як на мене маємо демографічну проблему. Треба просто мати цих діток у нашому місті, щоб було кого виховувати.
Удача – теж важливий чинник. Важливо, де відбуваються змагання, чи є якісь переїзди на інший континент, де є зміни у годиннику. У нас не завжди є можливість у дітей адаптуватися до нових часових поясів.
Як це сталося, наприклад, минулого року на Всесвітніх іграх в Китаї із нашими вихованцями. Вони якраз потрапили до ями, так вона називається, коли сам спад пішов у дівчат, у хлопців. Дуже багато факторів.
І в підсумку, для того щоб потрапити на Олімпіаду, мають зійтися чи не всі фактори. А, перед усім, це має бути робота не однієї людини, навіть не маленького колективу. Це має бути спільна робота на рівні міста, країни, батьків. Суспільство теж важливо.
Наскільки підтримують тебе твої друзі, як вони до цього ставляться, наскільки відбувається популяризація виду спорту. Багато факторів.
– Ще ваш батько Віктор Сілютин, в 2003-му році, коментуючи вашу срібну медаль юніорського чемпіонату світу, трохи просльозився, говорячи про Олімпійські ігри. «Якщо не Олімпіада, навіщо тоді, взагалі, працювати», – сказав він тоді. Мені той момент дуже запав в душу. Я розумію, що виховання олімпійця – справа життя вашого батька та мами. А тепер і справа вашого життя, так?
– Так, мета та сама. Нічого не змінилося. Умови стали, можливо, трохи важчими. Або не трохи. Така мета, напевно і у будь-якого спортсмена.
Втім, давайте однаково розділимо наші цілі на категорії. Одна з цілей – це, звісно, Олімпійські ігри. Не можу сказати, що основна. Напевно, основна мета – це здорове населення. Просто прищепити якомога більшій кількості людей такий спосіб життя.
– Кажете як директорка спортивної школи, так?
– Говорю як людина, яка пройшла всі спортивні сходинки – була спортсменкою, не залишаю і тренерську роботу, багато років вже керую спортивною школою. Тому що я розумію, що потрібно, і бачу на собі, на своїх дітях, як формується характер, як змінюється твій спосіб життя, як формується твоє оточення, як це допомагає тобі реалізуватись у житті.
Якщо подивитися на соціологічні дослідження, то сім’я несе, на мою думку, лише 50% того, що формується в людині. Решта – формується суспільством. І те, де ти знаходишся, з якими людьми ти знаходишся, якість проведення цього часу, вона формує тебе як людину здорову, соціальну людину, психологічну. Як ти себе потім поводиш у сім’ї, зі своїми дітьми, на вулиці, патріотичне виховання. Це формує абсолютно все. Тому що олімпійськими медалями може похвалитися одна людина. А ми живемо в суспільстві, в реаліях, які вимагають розвитку масовості, культури у спорті, спілкуванні, часі проводження, способі життя. Тому, напевно, таки головне завдання – це діти наші, їх розвиток. І така ось якась, скажімо, мрія, мета – це таки Олімпійські ігри та завоювання медалей.
– Наші дівчата брали участь у відборі та на попередні Олімпійські ігри, природно, будуть у цьому. Як можна оцінити, наскільки далеко зараз Олімпійські ігри від нас, від одеських спортсменів?
– Знаєте, сьогодні, в сьогоднішніх реаліях, з відсутністю зали, звичайно, ми дуже далекі. Ми дуже далекі із тим переліком усіх складових, які я вам озвучила. Нам здається, що це щось недосяжне. Але так як я знаю, що в основному все відбувається всупереч, і всі досягнення в будь-якому виді діяльності, не тільки у спорті, через якісь подолання.
Тому я думаю, що якоюсь мірою це нам, навпаки, допомагає, загартовує нас, формує нас. І у стресовій ситуації, можливо, нам це навіть зіграє на руку та допоможе. І ми зможемо зібратися та показати добрий результат, який нам дасть можливість потрапити на Олімпійські ігри.
Але потрібна хоча б якась мінімальна стабільність, і ми намагаємося це організувати.
– Чим гірше, то краще, так? Тобто треба перебороти, проявити характер, підняти прапор…
– Це передавалося нам, мабуть, від наших дідусів і бабусь, бо вони так виховувалися. І багато дітей ще застали те виховання, яке всупереч. Зараз діти інші. Зараз і підхід навіть до тренувального процесу відрізняється, тому що вони мають хотіти, любити, бажати. Тобто багато хто вже не хоче всупереч. Всупереч працюють наші тренери, наш колектив, який організовує весь цей процес.
Тому що всупереч усім якимось труднощам ми у будь-якому разі намагаємося організуватися та зробити щось. І ще до цього додається нове завдання, щоби мотивувати цих дітей, які не хочуть уже робити всупереч. Вони хочуть робити із задоволення, з любов’ю. Зараз це все в потоці, в дорозі. Загалом, у легкості, у розслабленні. Тому завдання формуються у двох напрямках для тренерів нашого колективу.
ОДЕСЬКІ СТРИБКИ НА БАТУТІ. РІК 2026-Й
– Давайте наприкінці нашої бесіди розкажемо про спортсменів і тренерів, які зараз працюють у стрибках на батуті в Одесі. Ми знаємо двох основних спортсменок – Соню Аларову та Вероніка П’ятакову. А є ще плеяда спортсменів-юніорів, про яких ми мало знаємо. Назвіть, будь ласка, хто виходить у перспективну групу
— Тренерський склад. Це головний тренер Регіна Браїлова, Лілія Заколодяжна, тобто я, на підхваті, намагаюсь брати участь у процесі, коли є можливість. Лілія Дороганчук, Іван Кучеренко, Наталія Співак. Наталія Лобань, Софія Лобань і Поліна Пец. Софія і Поліна є вихованками КДЮСШ №1, вони поступили до педагогічного університету і бачать своє майбутнє у тренерській діяльності.
Із вихованців. Софія Аларова, Вероніка Пятакова, Каріна Занфірова
Софія Лобань, Андрій Кучеренко, Софія Бахнюк, Марія Брагар.
Хотіла б зупинитися на Софії Бахнюк, яка минулого року вперше брала участь у чемпіонаті світу серед юніорів. Дівчинка дуже нестандартна.
Тому що вона буквально нещодавно розпочала свій шлях. У неї таке прагнення, така сила волі. Вона за кілька років зробила такий стрибок, який багато хто не робить за п’ять-сім років. Вона справила на мене враження. Спостерігаю за нею як тренер, як керівник. Хотілось би відзначити внутрішню, особисту, можна сказати, мотивацію дитини. Тренеру не доводиться докладати жодних зусиль, щоб мотивувати. Вона в неї величезна. Більше б таких дітей.
– А що її так запалило?
– Їй просто сподобалося. Вона прийшла у стрибки на батуті у десять років. Це дуже пізно. Зазвичай – п’ять-шість років. Цього року володарка путівки на чемпіонат світу визначалася в спорі Софії Бахнюк і Марії Брагар.
– На юніорському рівні це внутрішня справа спортсменок КДЮСШ №1?
– Так. Але конкуренція на національному рівні доволі серйозна – наприклад, серед юніорок – спортсменка із Миколаєва Софія Бирка, яка також брала участь у чемпіонаті світу.
Можу сказати, що планували переїзд до Одеси кількох спортсменів з інших міст. Сподіваюсь, що все вийде, адже вони мають гарні перспективи.
Загрузка ...
