24 Лютого 2026 17:07 Оксана Чумак Віталій Богачек (другий ліворуч) разом з побратимами. Фото з особистого архіву
Віталію Богачеку — 50 років. Він уродженець і мешканець міста Арциз, військовослужбовець із чималим стажем, який у 2014–2020 роках служив у 35-й бригаді морської піхоти. Брав участь у боях під Гранітним, а у 2015 році захищав Донецький аеропорт у складі 81-ї окремої аеромобільної (десантно-штурмової) бригади Збройних сил України. Він одружений і має сина, який нині теж боронить Україну у лавах ЗСУ. Про свій шлях військовослужбовця, бойовий досвід і випробування війни Віталій розповів журналістці інтернет-видання «Махала».
Віталій Богачек
25 лютого вже був у складі 28-ї бригади
Після звільнення зі служби у 2020 році Віталій Богачек поїхав на заробітки до Німеччини. А до початку повномасштабного вторгнення працював там водієм-далекобійником.
«Я був готовий до того, що в будь-який момент може розпочатися повномасштабне вторгнення, адже впродовж останніх місяців у Європі про це багато говорили. На різдвяні канікули в грудні я повернувся додому й залишився чекати, бо вже знав, що війна на порозі, адже біля кордону з Україною стояло велике скупчення російських військ», — розповідає Віталій Богачек.
Німецькі роботодавці дали йому час до кінця лютого, після чого він мав повернутися до роботи. Але 24 лютого, як і всі українці, він прокинувся від страшної звістки. Побачивши виступ Путіна, Віталій зрозумів, що війна охопила всю країну, і про повернення до Німеччини не може бути й мови. Того ж дня він пішов до військкомату, а вже 25 лютого 2022 року перебував у складі 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу Збройних Сил України разом із двома рідними братами, також уродженцями Арциза.
Спочатку бригаду планували залучити до оборони Одеси, однак через стрімкий наступ російських сил з окупованого Криму підрозділи перекинули на Миколаївський напрямок як блокуючу силу, щоб зупинити просування ворога на північ.
«У моїй батареї майже всі військовослужбовці були колишніми АТОвцями, лише один — строковик, який згодом підписав контракт. Тобто майже всі мали серйозний бойовий досвід. Наша бригада була механізованою, але у її складі діяли й артилерійські підрозділи», — зазначає військовий.
Служив на найгарячіших ділянках фронту
У ніч на 25 лютого 2022 року російські війська намагалися здійснити морську висадку в районі Коблевого на узбережжі Миколаївщини. Погодні умови зіграли на користь українських підрозділів і сил берегової оборони — противник зазнав втрат і змушений був відступити в море. Тоді спроба прориву вздовж узбережжя на Миколаїв та Одесу завершилася для ворога невдачею.
Згодом батальйон Віталія брав участь у боях за населені пункти Миколаївської області — Олександрівку та Станіслав. Тоді артилерія прикривала піхоту, відбиваючи наступи ворога. Після цього військовий воював на Херсонському напрямку, а згодом бригаду перекинули на найгарячішу ділянку фронту — Донецький напрямок, де вона перебуває й нині. Останнім місцем дислокації став Костянтинівський напрямок, де Віталій отримав тяжке поранення.
Вид з вікна на Донецькі терикони. Фото Віталія Богаченка
«Ми ніколи не стояли на одному місці — це було надто небезпечно. Постійно рухалися. Отримували координати, виїжджали на позицію, відпрацьовували по ворогу й одразу змінювали місце, щоб уникнути удару у відповідь», — розповідає він.
На Костянтинівському напрямку 28-ма бригада працювала з гарматами М109 — потужними 155-мм самохідними гаубицями з великою дальністю стрільби, високою мобільністю та броньованим захистом екіпажу, призначеними для точного ураження важливих цілей і підтримки піхоти.
Біля Курдюмівки артилеристи прикривали контрнаступ, який здійснювала 3-тя окрема штурмова бригада. Нині ж, за словами Віталія, гармати переважно працюють із закритих позицій.
Фото Віталія Богачека
Про позивний і поранення
Історія його позивного «Зьома» бере початок у 2015 році під час оборони Донецького аеропорту.
«У мене був побратим із позивним “Сват”, теж з Одещини. На знак того, що ми з одного регіону, він почав називати мене “Зьома”, тобто земляк. Так і закріпився мій позивний», — ділиться військовий.
Зьома на службі.
16 липня 2025 року ворожий безпілотник скинув боєприпас поруч із ним під час виконання бойового завдання — вибухом Віталію розірвало ногу. Побратими оперативно евакуювали його, пішки подолавши близько кілометра в напрямку Костянтинівки, після чого передали бійця підрозділу «Хижаки».
«Бригада мене не залишила — побратими підтримали і морально, і матеріально. Операцію у травматологічному відділенні лікарні імені Мечникова в Дніпрі та весь післяопераційний догляд я отримав безкоштовно. Нині ж перебуваю вдома на реабілітації — чекаю, поки зростуться кістки», — говорить він.
У шпиталі його підтримували й волонтери, які кілька разів на тиждень навідувалися, привозили смаколики та просто були поруч. Після завершення реабілітації Віталій планує повернутися до служби.
Про нагороду та яскраві епізоди війни
В грудні 2025 року його нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня за особисту відвагу, самовідданість і мужність у захисті України — цю високу державну нагороду військовий отримав з рук Президента України Володимира Зеленського.
Серед епізодів, що найбільше закарбувалися в пам’яті військовослужбовця, — це полювання росіян на мирних жителів, які намагалися вийти з окупованого села поблизу Торецька. Тоді українська артилерія, ризикуючи викрити свої позиції, знищила ворожі безпілотники й прикрила відхід цивільних. Коли люди дісталися безпечної території, їх евакуювали військовою технікою.
Попри все, військовослужбовець мріє про перемогу України. Він бачить майбутнє держави процвітаючим і сильним. А звертаючись до українців, Віталій просить триматися разом, підтримувати одне одного у важкі часи, не роз’єднуватися через такі проблеми як відсутність світла, діяльність ТЦК чи корупцію, — адже це грає на руку лише ворогу.
Арцизька громада Болградський район Війна Новини
Загрузка ...
