«Спротив на Донбасі був. Не менш небезпечний і героїчний, аніж в інших регіонах»

Прихильники Росії на площі Леніна у Донецьку 13 березня 2014 року. Фото: Сергій Ваганов

Марина вважає: саме через те, що все місто не підтримало РФ так, як планували у Кремлі, ставку спочатку зробили на Слов’янськ та Краматорськ. Вже потім повернулись до Донецька. За цей час проросійські рухи добре сформували навколо себе кістяк місцевих силовиків, які у більшості від початку були доволі антиукраїнські або байдужі до того, що відбувається. Донеччанка Марина згадує такий момент. 13 березня після бійки ножі та заточки агресивний натовп кинув достатньо організовано в одному місці на вулиці Постишева. Потім інші підбігли і так само організовано все це забрали.  

«Це було показово. Тут міліція намагається стрічкою відгородити цей автобус. А тут натовп просто на їх очах прибігає та все забирає. У цих гастролерів був сценарій. Майже одразу на площі люди з георгіївськими стрічками почали на камери розповідати, що жителі міста прийшли вшанувати пам'ять загиблих беркутівців на Майдані, а “Правий сектор” став всіх бити. Але найголовніше, про що хочу згадати. Вже після мітингу ми йшли вулицями і нам зустрівся чоловік. Відкривав паспорт. Він росіянин. І каже: “Дайте грошей на проїзд, бо я відстав від автобуса”. Мовляв, я ж вас приїхав захищати, допоможіть», – розповідає Марина. 

Про відверто апатичну позицію місцевої поліції згадують й інші свідки тих подій.

«13 березня я пам’ятаю, що місцева влада вирішила до кожного журналіста поставити по два міліціянта, аби, так би мовити, захищали. Вони були у цивільному і насправді тільки заважали, бо просто ходили хвостом. Я пам’ятаю, як агресивний натовп напав на наших активістів, запах газу, той автобус, в якому вони були заблоковані, а потім, як їх били. Ці міліціянти просто дивились, вони нічого не робили. Коли я спитала, як вони можуть так просто стояти, вони відповіли, що наказу не було. Коли почалась війна, я часто думала, що, мабуть, ці двоє приєднались до “ДНР”. Можливо, вже й загинули через амбіції Путіна», – каже журналістка Вікторія Іщенко. 

Напад на учасників проукраїнського мітингу у центрі Донецька, 13 березня 2014 року. Фото: Сергій Ваганов

«Наша боротьба за Україну в тих умовах була абсолютно необхідною»

Любов Раковиця каже: станом на весну вона вже розуміла, що змінити щось майже неможливо. 

«Для мене було важливо показати, що ми є. Що Донецьк не з Росією, що Донецьк за Україну. Це було найважливіше. Але вже була пожежа у Криму і було ясно, що нічого доброго не буде. Не було ілюзій. Я не думаю, що якби вийшли десятки тисяч, щось би сильно змінилось. Це залежало від Росії. А у нас була слабка армія. Українці взагалі можуть творити історію, але тоді це все залежало вже не від нас», – розповідає Любов Раковиця.