Проукраїнський мітинг у Донецьку 4 березня 2014 року. Фото: Сергій Ваганов
Перший проукраїнський мітинг відбувся в Донецьку 4 березня. Він був доволі спонтанним. З міркувань безпеки точний час та місце стали відомі буквально за пару годин до початку, але, незважаючи на це, людей прийшло досить багато – декілька тисяч. Вони тримали у руках жовто-блакитні прапори та плакати із закликами до єдності. Власне, мітинги в Донецьку так і називались «За єдину Україну». Ця найперша акція пройшла доволі спокійно та комфортно для учасників. Без агресивних проросійських бойовиків поряд, для яких противники ідей сепаратизму завжди були мішенями.
«Стільки прапорів та прапорців України в Донецьку я давно не бачила. Стільки позитивних емоцій та посмішок. Автомобілі їхали вулицею Артема, сигналили, деякі навіть витягали з вікон жовто-блакитні стяги. Тут я не боялась. Мені здавалось, що це місце, де кожний захищений. Жодного агресивного обличчя. Всі були дійсно здивовані кількістю. Всі були щасливі від цієї кількості. Всі обіймались та скандували “Слава Україні!”», – згадує той мітинг журналістка Вікторія Іщенко.
Цей перший мітинг показав, що донеччани, які підтримують цілісність України, готові виходити на вулиці. І це, мабуть, дуже обурило представників так званої «руської весни». Саме тому наступного дня, 5 березня, коли в центр вийшло, за різними оцінками, до 10 тисяч проукраїнських громадян, з іншого боку площі Леніна на них вже чекали проросійськи налаштовані агресивні люди. Донеччани співали національний гімн, скандували «Донбас – це Україна!», а представники сепаратистських рухів у цей час кидали в мітингуючих яйця, каміння та димові шашки. Розділяв обидві сторони кордон поліції, яка тоді ще називалась міліцією.
«Я не знаю, яким чином мені пощастило не бути вбитою чи побитою навесні 2014 року. Інакше як везінням я це назвати не можу. Але журналістам моєї редакції під час тих подій “тітушкі” розбивали камери, так само як і колегам з інших видань. На активістів полювали й тиснули – від морального пресингу (цілодобові дзвінки та повідомлення на телефон з погрозами, публікація персональних даних на сайтах, розвішування біля будинків оголошень про радикальних злочинців, стеження та переслідування) до фізичних нападів та побиттів і знищення майна», – згадує ті часи журналістка, співорганізаторка Євромайдану в Донецьку, активістка українського спротиву в 2014 році Катерина Жемчужникова.
13 березня: перше вбивство
Донеччани, які жили біля площі Леніна, кажуть: після 5 березня гастролери, яких завезли в місто, готувались до протистояння із активістами досить ретельно.
«12 березня на площі з’явилися люди у чорній формі, з навушниками. І вони водили групи такі, чоловік по 12, рядами три на чотири в різні точки площі. А люди з камерою знімали пусту площу з різних ракурсів», – розповідає донеччанка Марина (ім’я змінене – ред.).
13 березня, коли почався черговий проукраїнський мітинг, агресивно налаштований натовп, як і 5 березня, стояв з іншого боку площі Леніна. Але вже не хаотично, а такими ж шеренгами, як їх вчили напередодні.
Прихильники Росії на площі Леніна у Донецьку 13 березня 2014 року. Фото: Сергій Ваганов
«На сходах біля пам'ятника Леніну стояв намет. І туди постійно бігав хтось з гарнітурою у вухах. Потім повертався. Почалося все раптово. На Постишева стояли автозаки. До автозаків стали підбігати люди та заливати їх спреєм, міліціянти почали вискакувати, вони задихалися, були дезорієнтовані. А в цей момент зі скверу, який за площею Леніна, з Артема вибіг організований натовп, вони перестрибували через лавки з боку фонтану. Ось вони вже були з заточками та битами», – згадує Марина.
Тобто, задачею однієї частини проросійських бойовиків було відволікання уваги поліції. Іншої – напад на активістів.